Перша половина 2018 р. була продуктивною на формулювання нових позицій Верховного Cуду. Зупинимося на ТОП-5 рішень, які ми вважаємо найбільш цікавими.

№1  Особа може оскаржити результати аукціону, навіть якщо вона не була учасником торгів. Достатньо обґрунтувати наявність майнового інтересу на «власність».

Саме такий висновок зробив Верховний Cуд під час розгляду справи №5/173/б. Позивач у справі просив визнати недійсними результати повторного аукціону, оскільки в оголошенні про проведення першого повторного аукціону, порушуючи вимоги законодавства, не була зазначена гранична вартість майна, до якої могли опускатися торги, а також реалізація майна була здійснена з порушенням ч. 2 ст. 66 Закону про банкрутство. Зокрема, майно було реалізоване за 6,15% від стартової вартості повторного аукціону, тоді як повторний аукціон проводиться з можливістю зниження початкової вартості, але не нижче, ніж до граничної вартості, яка становить 50% від початкової вартості, зазначеної в оголошенні про проведення аукціону.

Верховний Суд погодився з доводами скаржника про наявність у нього майнового інтересу на «власність» у розумінні ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, та зазначив, що він має право на його судовий захист, оскільки заявник, звернувшись до суду з вимогою про визнання недійсними результатів першого повторного аукціону, чітко вказав, у чому полягав його майновий інтерес, а також прямо зазначив норми національного законодавства, які були порушені під час проведення публічних торгів.

При цьому, досліджуючи питання балансування інтересів ліквідатора, торговельної організації та позивача, Верховний Суд дійшов висновку, що навмисне, грубе порушення порядку проведення аукціону, яке відбулося у цьому випадку, завдає суспільним відносинам набагато більшої шкоди, ніж ризики, пов’язані зі з’ясуванням питання про те, чи брав би участь позивач у другому повторному аукціоні, який потенційно мав би бути проведений у такому випадку.

№2  Відносини між сторонами господарських договорів, у яких однією зі сторін є банк, що виводиться з ринку, та від імені якого діє уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб або Фонд, є приватноправовими.

Відповідно, спори щодо нікчемності правочинів між суб’єктами господарювання вважаються господарсько-правовими та повинні розглядатися судами господарської юрисдикції. У цих правовідносинах Фонд або його уповноважена особа, діючи від імені Банку, не мають владних повноважень щодо іншої сторони цих правочинів. Оскільки уповноважена особа Фонду не виступає у цих правовідносинах як самостійний суб’єкт, а діє від імені Банку, саме Банк є належним відповідачем у справі.

Окрім того, наказ (рішення або інший документ) про нікчемність правочинів, що видається за результатами перевірки, передбаченої ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», є внутрішнім розпорядчим документом Банку як суб’єкта господарювання, виданим Фондом чи уповноваженою особою Фонду як керівником Банку в межах своїх повноважень. Такий наказ не є одностороннім правочином. Накази (рішення) про нікчемність правочинів не можуть встановлювати обов’язки для третіх осіб, зокрема контрагентів Банку, тому факт видання наказу про нікчемність правочину не може вважатися порушенням прав іншої сторони правочину.

Наведені висновки сформульовані у постанові Верховного Cуду від 11.04.2018 р. у справі №910/ 12294/16. Одним із питань, яке вирішувалося Великою Палатою Верховного Суду під час вирішення спору, стосувалося того, яка юрисдикція поширюється на правовідносини, що виникли у зв’язку з виданням уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації банку наказу про визнання нікчемних договорів. У постанові суду зазначено, що помилковим є поширення юрисдикції адміністративних судів на всі спори, стороною яких є суб’єкт владних повноважень, оскільки у процесі вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і господарських справ недостатньо застосування виключно формального критерію – визначення суб’єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб’єкта владних повноважень), оскільки визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір.

Верховний Cуд повідомив про «роздвоєний» правовий статус Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, який в одних випадках може діяти як уповноважений суб’єкт публічної адміністрації, а в інших – як керівний орган банку. Також у рішення детально проаналізовано питання щодо правової природи наказів Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про визнання правочинів нікчемними. Ці накази Фонд виносить на підставі Закону України №4452-VI.

Верховний Суд зазначив, що ці накази є результатом внутрішньої перевірки правочинів Банку та внутрішнім документом Банку, обов’язковим для виконання працівниками, що не породжує обов’язків у контрагентів Банку, оскільки обов’язок повернути майно (кошти) виникає у контрагентів не на підставі наказу про виявлення нікчемних правочинів, а відповідно до закону (ч. 2 ст. 215 ЦК України). Таке майно (кошти) може бути повернуто або добровільно, або у примусовому порядку на підставі судового рішення.

Оскільки позивач оскаржує наказ про віднесення правочинів до нікчемних, виданий уповноваженою особою Фонду не як суб’єктом владних повноважень, а як органом управління Банком, що здійснює заходи із забезпечення збереження його активів і запобігання втрати майна та грошових коштів, такий спір не є публічно-правовим. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду відхилила доводи Банку про те, що спір має публічно-правовий характер і повинен розглядатися в порядку адміністративного судочинства.

Водночас Велика Палата Верховного Суду не погодилася з висновками судів попередніх інстанцій про те, що спір, який розглядається, підвідомчий господарським судам, оскільки справа стосується банкрутства (п. 2 ч. 1 ст. 12 ГПК України). Адже спори, які пов’язані з процедурою виведення неплатоспроможного банку з ринку (в тому числі шляхом ліквідації), не тотожні спорам у справах про банкрутство. Таким чином, не слід ототожнювати зі справами про банкрутство справи щодо оскарження рішень Фонду, прийняті в межах процедур виведення неплатоспроможного банку з ринку. Такі спори підвідомчі господарським судам не відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 12 ГПК України (справи про банкрутство), а згідно з п. 1 ч. 1 цієї ж статті, з огляду на суб’єктний склад та зміст правовідносин, а також враховуючи, що він пов’язаний з укладенням господарського договору.

Також Верховний Cуд зазначив, що Фонд, його уповноважена особа чи Банк не наділені повноваженнями визнавати або встановлювати правочини нікчемними. Правочин є нікчемним згідно із законом, а не відповідно до наказу Банку, підписаного уповноваженою особою Фонду. Наслідки нікчемності правочину також настають для сторін з огляду на вимоги закону. Накази (рішення) про нікчемність правочинів не можуть встановлювати обов’язки для третіх осіб (зокрема, контрагентів Банку). Тому факт видання наказу про нікчемність правочину не може вважатися порушенням прав іншої сторони правочину.

Якщо сторона договору, укладеного з банком, не погоджується з правовою оцінкою банку правочину як нікчемного (зокрема, відмовляється повернути те, що отримала за договором), банк має право звернутися до суду для застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. При цьому позовна вимога про визнання відсутнім права Банку вчиняти дії щодо застосування наслідків недійсності договорів, які віднесено до категорії нікчемних, не підлягає задоволенню.

№3  Відсутність відомостей щодо реквізитів валютного рахунку, на який здійснювалося перерахування судового збору в іноземній валюті, а також даних про те, яка саме позовна заява оплачується, не є підставою для повернення позовної заяви.

Такий висновок був наведений Верховним Судом і зафіксований у Постанові від 23.05.2018 р. у справі №909/1013/17. Суд наголосив на тому, що посилання судів попередніх інстанцій на неможливість встановлення реквізитів валютного рахунка, на який здійснювалося перерахування судового збору в іноземній валюті, є необґрунтованим, оскільки для сплати судового збору нерезидентами в іноземній валюті в Україні існував лише один валютний рахунок, на який міг бути сплачений судовий збір в іноземній валюті.

Окрім того, відсутність відомостей про те, яка саме позовна заява оплачується судовим збором, не є підставою для повернення позовної заяви, оскільки суд самостійно перевіряє сплату позивачем належної суми судового збору.

№4  Справи у спорах щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, що виникають, зокрема, із цивільних відносин, підлягають розгляду за правилами цивільного судочинства. Той факт, що фізична особа, права якої підлягають захисту, має статус фізичної особи-підприємця, не приводить до зміни підсудності на господарську.

Зазначений висновок був винесений Верховним Судом і зафіксований у Постанові від 06.06.2018 р. у справі №910/16713/15. Суд наголосив на тому, що кредитний договір є укладеним з боржником як з фізичною особою, а наявність на момент укладення зазначеного договору в особи правового статусу фізичної особи-підприємця не впливає на цивільний характер відносин за цим договором. Адже кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42 Конституції України). Також це право закріплене у ст. 50 Цивільного кодексу України, відповідно до якої право на здійснення не забороненої законом підприємницької діяльності має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

Тобто фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки – підприємця. При цьому правовий статус «фізична особа-підприємець» не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною правоздатністю та дієздатністю та не обмежує їх.

Під час розгляду справи Суд звернув увагу на те, що сторони Кредитного договору не зазначали про його господарський характер, відповідно до якого він повинен укладатися з дотриманням вимог Господарського кодексу України щодо господарських договорів. Згідно зі змістом Кредитного договору, серед документів позичальника, наданих останнім для його укладання, відсутні копії свідоцтва про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності та виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців.

Окрім того, матеріали справи не містять доказів використання відповідачем кредитних коштів, отриманих від кредитора на виконання Кредитного договору для здійснення підприємницької діяльності як фізичною особою-підприємцем. Таким чином, оскільки предметом позову в цій справі є стягнення заборгованості за кредитним договором з позичальника-фізичної особи, такий приватноправовий спір за суб’єктним складом сторін підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.

№5  Юрисдикційність справ про оскарження електронних торгів визначається з огляду на склад сторін правочину. Якщо набувачем (переможцем електронних торгів) є фізична особа, справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Такий висновок зробив Верховний Суд за результатами розгляду справи №910/856/17. За фабулою під час розгляду справи про визнання електронних торгів недійсними суд першої інстанції відмовив у задоволенні клопотання сторони про залучення до участі у справі співвідповідача (переможця електронних торгів, який був фізичною особою) та розглядав справу за правилами господарського судочинства. Верховний Суд постановив, що у справі про визнання недійсним правочину, укладеного за результатами проведення електронних торгів, у ролі відповідачів мають залучатися всі сторони правочину – державна виконавча служба, організатор торгів та переможець. Оскільки однією зі сторін справи, що розглядалася, мала бути фізична особа-переможець, у задоволенні клопотання про залучення якої було необґрунтовано відмовлено, Верховний Суд скасував рішення судів першої та апеляційної інстанції, закривши провадження у справі.

Звичайно, неможливо в одній статті охопити всю цікаву судову практику Верховного Суду в господарських спорах. Водночас можна констатувати високу якість його рішень та значну цінність викладених у мотивувальній частині висновків не лише для формування практики правозастосування, але й для розвитку всієї юридичної думки в Україні.

Олександр Кренець, старший юрист, Юлія Шишка, юрист, практика вирішення спорів, спеціально для «Юридичної газети»