Оновлення процесуальних кодексів було однією із важливих складових реалізації Стратегії реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на 2015-2020 роки, основною метою якої є практична реалізація принципу верховенства права та забезпечення функціонування судової влади, що відповідає суспільним очікуванням щодо незалежного та справедливого суду, а також європейським цінностям та стандартам захисту прав людини.

Загальновідомо, що найбільше потребував оновлення саме Господарський процесуальний кодекс України. Не зважаючи на те, що процес розгляду справи господарськими судами був найбільш детально та зрозуміло «виписаний», більшість відповідних процедур була розписана не в самому кодексі, а в постановах пленумів Верховного Суду України та Вищого господарського суду України.

Нова редакція Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) дійсно має набагато більше переваг порівняно з його «попередником», кодекс є більш структурованим та чітко визначає можливі дії учасників на кожній стадії розгляду справи, в господарський процес введені абсолютно нові інститути. Водночас, за майже півтора роки застосування були виявлені і недоліки, які потребують усунення, в тому числі і в законодавчому порядку.

Базуючись на практиці застосування, можна назвати наступні найбільші «плюси» та «мінуси» оновленого ГПК України.

Здобутки господарського процесу

Визначені чіткі процесуальні строки та межі кожної стадії розгляду справи.

Перш за все варто позитивно відзначити впровадження чітких процесуальних строків та меж кожної стадії судового провадження. Попередня редакція ГПК України взагалі була позбавлена «стадійності» судового процесу – не було стадії підготовчого провадження (ст. 63 попередньої редакції ГПК України визначала можливі дії судді по підготовці справи до розгляду, проте їх вчинення не було обов’язковим), не визначався момент з якого розпочинається розгляд справи по суті, тощо. При цьому, згідно тієї ж попередньої редакції ГПК України, лише до початку розгляду справи по суті позивач мав право подати заяву про зміну підстав або предмету позову. Дану прогалину у законодавстві намагалася заповнити судова практика.

Так, згідно з абзацом 3 пункту 3.12 Постанови пленуму Вищого господарського суду України  «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» від 26.12.2011 р. №18 розгляд справи по суті розпочинався з того моменту, коли господарський суд після завершення підготовки справи до розгляду, відкриття судового засідання, роз’яснення (за необхідності) сторонам та іншим учасникам судового процесу їх прав та обов’язків і розгляду інших клопотань і заяв (про відкладення розгляду справи, залучення до участі в ній інших осіб, витребування додаткових доказів тощо) переходив безпосередньо до розгляду позовних вимог, тобто до з’ясування у передбаченому ГПК порядку обставин справи та здійснення їх правової оцінки, про що зазначалося в протоколі судового засідання.

Крім того, положення оновленого ГПК України чітко регламентують строки розгляду для кожної стадії судового процесу: для підготовчого провадження – 60 днів, для розгляду по суті – 30 днів, для спрощеного провадження – 60 днів тощо. Такий підхід повністю відповідає принципу розумності строків розгляду справи.

Вважаємо надзвичайно позитивним, що наразі кожна судова стадія з усіма процесуальними діями, які допускають (або не допускаються) у ній, детально регламентована єдиним законодавчим актом. Саме такий підхід відповідає базовому принципу правової визначеності.

Наявність недоліків більше не «вирок»

Іншим надзвичайно важливим та позитивним нововведенням оновленого ГПК України є залишення позовної заяви (апеляційної та касаційної скарг) без руху у випадку наявності в ній недоліків, які можуть бути усунуті без повернення такої заяви. Кожен правник-практик однозначно погодиться, що дана новела суттєво «полегшила життя» учасникам процесу. Адже попередня редакція ГПК передбачала повернення відповідних заяв або залишення їх без розгляду у випадку наявності будь-якого, навіть незначного, недоліку. Така процедура не тільки уповільнювала розгляд справи, а іноді призводила до пропуску стороною процесуального строку (наприклад – на подання апеляційної скарги), який в подальшому суд міг і не поновити.

Спрощене та наказне провадження

Оновлений ГПК України містить такі види проваджень як спрощене та наказне, впровадження яких є дійсно позитивним досягненням, оскільки завдяки ним учасники справи економлять власні кошти та час. Спрощене провадження, відповідно до положень статті 247 ГПК України, призначене для розгляду малозначних справ, а також будь-яких інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, за винятком деяких категорій справ, перелік яких визначається частиною 4 зазначеної статті (наприклад – корпоративні спори, спори щодо захисту прав інтелектуальної власності). В свою чергу, в порядку наказного провадженя може відбуватись розгляд справ про стягнення грошової заборгованості за договором, укладеним у письмовій (в тому числі електронній) формі, якщо сума вимоги не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Питання необхідності створення спрощених судових процедур, які б зменшували фінансове навантаження на осіб, а також скорочували строк судового провадження, було актуальним ще у 1981 році. Так, пунктом 8 Рекомендації Рекомендація R (81) 7 Комітету міністрів державам-членам щодо шляхів полегшення доступу до правосуддя від 14 травня 1981 року передбачається, що державам-членам Ради Європи слід вжити всіх можливих заходів щодо максимального скорочення термінів винесення судових рішень. З цією метою рекомендується скасувати застарілі процедури, які не мають практичного значення, а також надати судам достатній персонал, який був би у змозі полегшити та зробити ефективнішою їхню роботу та розробити механізми, що дозволяли б контролювати хід розгляду з самого його початку. Очевидно, що основні ідеї вищезазначеної рекомендації та провідний досвід країн ЄС були враховані при розробленні проекту оновленого ГПК України.

Впровадження інституту свідків в господарському процесі

Іншим позитивним та прогресивним кроком в удосконаленні ГПК України було впровадження інституту свідків у господарському процесі. Традиційно, показання свідків асоціюються із цивільним чи кримінальним процесом, однак законодавцем було вирішено доповнити перелік джерел доказування у господарському процесі, що відкриває значно ширші можливості для обґрунтування учасником справи власної правової позиції.

При цьому, в оновленому кодексі цілком виправдано обмежене коло обставин, які можуть бути встановлені на підставі показань свідків. Зокрема, відповідно до частини 2 статті 87 ГПК України на підставі показань свідків не можуть встановлюватися обставини (факти), які відповідно до законодавства або звичаїв ділового обороту відображаються (обліковуються) у відповідних документах.

Надання висновку експерта, складеному на замовлення учасника, рівнозначного статусу із висновком експертизи, призначеної судом

Також позитивно варто відзначити положення частини 1 статті 101 ГПК України відповідно до якої учасник справи має право подати до суду висновок експерта, складений на його замовлення. В силу приписів частини 3 статті 98 ГПК України висновок експерта, складений на замовлення учасника справи, та висновок експерта, складний за результатами призначеної судом експертизи,  є рівнозначними доказами.

Можливість подання висновку експертного дослідження, складеного на замовлення учасника справи, позитивно сприймається правничою спільнотою, адже такий підхід дозволяє скоротити час розгляду справи.

Введення поняття зловживання процесуальними правами та встановлення відповідальності за відповідні дії

Тема встановлення відповідальності за зловживання сторонами своїми процесуальними правами тривалий час була однією серед найбільш обговорюваних в юридичній спільноті. «Процесуальні диверсанти» майстерно використовували прогалини попередньої редакції ГПК України для затягування судового розгляду та «впливу» на його результати.

Оновлений ГПК України включає в перелік зловживань такі найбільш популярні серед недобросовісних сторін способи затягування судового розгляду, як подання скарги на судове рішення, яке не підлягає оскарженню, не є чинним або дія якого закінчилася (вичерпана), подання клопотання (заяви) для вирішення питання, яке вже вирішено судом, за відсутності інших підстав або нових обставин, заявлення завідомо безпідставного відводу або вчинення інших аналогічних дій, спрямованих на безпідставне затягування чи перешкоджання розгляду справи чи виконання судового рішення.

Окремо варто відзначити віднесення до категорії процесуальних зловживань наступних способів втручання у здійснення судочинства, які широко використовувались недобросовісними сторонами з метою впливу на результати розгляду справи: (1) подання декількох позовів до одного й того самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав або подання декількох позовів з аналогічним предметом і з аналогічних підстав, або вчинення інших дій, метою яких є маніпуляція автоматизованим розподілом справ між суддями;(2) подання завідомо безпідставного позову, позову за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер; (3) необґрунтоване або штучне об’єднання позовних вимог з метою зміни підсудності справи, або завідомо безпідставне залучення особи як відповідача (співвідповідача) з тією самою метою.

Відтепер якщо суд прийде до висновку про зловживання учасником або його представником процесуальними правами, він може застосувати до них заходи процесуального примусу та навіть покласти на таку сторону судові витрати незалежно від результату вирішення спору.

Окремо відмітимо нововведення господарського процесу, яке має як позитивні, так і негативні аспекти  для учасників справи – інститут малозначних справ

Відповідно до положень пункту 1 та 2 частини 5 статті 12 ГПК України малозначними справами є: 1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п’ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Однією з особливостей малозначних справ є відсутність можливості їх перегляду у суді касаційної інстанції, окрім винятків, передбачених підпунктами а-г пункту 2 частини 3 статті 287 ГПК України, а саме: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.

В цьому аспекті дотримуємося думки, що обмеження в можливості касаційного оскарження певних категорії справ є позитивним досягненням нового ГПК України. Перш за все, це допомогло «розвантажити» суд касаційної інстанції, та дозволило їм акцентувати усю увагу на найважливіших питаннях, які мають значення для судової практики. Таке нововведення повністю узгоджується із міжнародно-правовими актами та практикою ЄСПЛ.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (наприклад рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Росії», «Нєлюбін проти Росії»), повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду.

Аналогічну думку висловив і  Касаційний адміністративний суд Верховного Суду у справі №П/811/1170/16 зазначивши, що переглядаючи справу в касаційному порядку Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави. Тим самим Верховний Суд за допомогою загальної правозастосовчої діяльності дозволяє досягнути індивідуального блага з урахуванням того, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Не зважаючи на те, що запровадження інституту малозначних справ було знаковим кроком оновленого ГПК України, за понад півтора роки дії нової редакції кодексу виникло і досить багато питань, пов’язаних із малозначними справами.

В якості прикладу можна навести невизначеність наслідків прийняття судом рішення про розгляд малозначної справи за правилами загального провадження.  Так, у відповідності до  частини 6 статті 250 ГПК України, якщо суд вирішив розглянути справу в порядку спрощеного позовного провадження, але в подальшому за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи постановив ухвалу про розгляд справи за правилами загального позовного провадження, розгляд справи починається зі стадії відкриття провадження у справі.

Водночас, відповідно до частини 2 статті 12 ГПК України загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні. Таким чином виникає цілком логічне питання – у випадку переходу розгляду справи зі спрощеного до загального позовного провадження справа перестає бути малозначною чи ні?

На жаль, ГПК України не містить відповіді на це запитання, так само як і судова практика не дає однозначної відповіді на нього. Дотримуємося думки, що у разі розгляду малозначної справи та переходу зі спрощеного позовного провадження до загального позовного провадження справа перестає бути малозначною, оскільки призначення справи до розгляду у загальному позовному провадженні означає, що справа не є малозначною та є складнішою по сутті правовідносин між сторонами. В свою чергу це унеможливлює представництво інтересів будь-якою процесуально-дієздатною особою, та вимагає від учасників судового спору залучення адвокатів.

Незважаючи на усі позитивні моменти оновленого ГПК України, на жаль, кодекс не позбавлений і негативних аспектів.

Недоліки, виявлені за результатами перших 1,5 років застосування нової редакції ГПК України

Слід зазначити, що судова практика застосування позитивних на перший погляд новел оновленого кодексу продемонструвала і їх можливі негативні наслідки для учасників справи.

Відвід – реалізація права на неупереджений розгляд чи зловживання процесуальними правами?

Однією з процесуальних гарантій реалізації завдань господарського судочинства та статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод є інститут відводу судді, що має на меті відсторонення від участі у справі суддів, щодо неупередженості яких є сумніви. Оновлена редакція ГПК України містить удосконалений механізм відводу, у порівнянні з попередньою редакцією кодексу. Навіть якщо суддя, що розглядає справу, дійде висновку про необґрунтованість відводу, відповідна заява має розглядатись іншим суддею (що не входить до складу суду, який розглядає справу). Такий розгляд заяв про відвід мав забезпечити дійсно неупереджене вирішення даного питання.

Однак згодом судді взяли на озброєння наступний механізм «боротьби з відводами». Суд з посиланням на статтю 43 ГПК України визнає заяви про відвід зловживанням процесуальними правами та залишає без розгляду або повертає відповідну заяву. Відповідний механізм дозволяє «уникнути» розгляд заяви про відвід іншим суддею, який призначається системою автоматизованого розподілу справ.

Передача всіх матеріалів справи до суду апеляційної/касаційної інстанції при оскарженні певних судових ухвал

Іншим недоліком оновленого ГПК України, яким користуються багато так званих «процесуальних диверсантів», є пункт 17.10 перехідних положень, відповідно до якого у разі подання апеляційної скарги на ухвали суду першої інстанції, передбачені пунктами 1, 6-8, 10, 12-14, 17-21, 31-33 частини першої статті 255 цього Кодексу (наприклад, про повернення заяви заявникові (позивачеві), чи подання касаційної скарги на ухвали суду апеляційної інстанції (крім ухвал щодо забезпечення позову, зміни заходу забезпечення позову, щодо зустрічного забезпечення, про накладення штрафу в порядку процесуального примусу, окремих ухвал) – до суду апеляційної або касаційної інстанції передаються усі матеріали. Разом із передачею усіх матеріалів справи суд постановляє ухвалу про зупинення провадження у справі.

На жаль, вищезазначений пункт перехідних положень кодексу відкриває широке поле можливостей для затягування розгляду справи, чим і користуються багато недобросовісних учасників справи. Навіть у випадку, якщо апеляційний чи касаційний суд відмовить у відкритті провадження за скаргами на вищезазначені ухвали, рух матеріалів справи з одного суду до іншого і назад може зайняти до декількох місяців, що порушує один із принципів справедливого судового розгляду – розумність строків розгляду справи.

Практичні труднощі реалізації третіми особами, прав та обов’язків яких стосується рішення у справі, права на оскарження відповідного рішення

Стаття 17 ГПК України визначає, що особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов’язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках – на касаційне оскарження судового рішення. Однак, оновлений кодекс, як і його «попередник», не визначив, в яких саме випадках судове рішення вважається таким, що стосується прав та обов’язків не залученої до участі і справі особи. Як наслідок – суди на практиці схильні максимально звужувати перелік відповідних випадків.

Наприклад, у справі №911/2635/17 Верховний Суд констатував, що: «Рішення є таким, що прийняте про права та обов’язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов’язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов’язки таких осіб». Тобто якщо про особу, права та інтереси якої може бути порушено, прямо не вказано у тексті судового рішення, то вважається, що її права не порушувались.

Очевидно, що якщо у судовому рішенні буде безпосередньо зазначено про вплив на права та обов’язки будь-якої особи, яка не була залучена до участі як учасник справи, то судове рішення повинно бути скасоване. Проте зазвичай в тексті судового рішення прямо не зазначається незалучена до участі у справі третя особа, питання про права та обов’язки якої вирішив суд. Особливо, коли це стосується справ, пов’язаних із спадковими правовідносинами, а також із корпоративними правовідносинами.

На нашу думку, такий підхід робить інститут оскарження рішення особою, яка не була учасником справи, теоретичним та ілюзорним.

Підсумовуючи усе вищезазначене можна стверджувати, що оновлена редакція ГПК України є значно кращою за попередню. Впровадження таких новел як наказне та спрощене позовне провадження, показання свідків, чітке визначення меж та строків кожної стадії судового розгляду свідчать про позитивні зміни в господарському процесі. Водночас, не усі норми ГПК України виявились до кінця продуманими та дієвими, тому сподіваємось на судову практику, яка повинна «внести ясність» в питання  застосування деяких норм оновленого ГПК, а також на вітчизняного законодавця, який зможе виправити наявні недоліки.

Юлія Стусова, старший юрист, та Андрій Градов, молодший юрист, спеціально для електронного видання «Юрист&Закон».