Верховний Суд системно відстоює позицію про те, що пропуск строку позовної давності не є підставою для припинення зобов’язання, а лише не дозволяє кредитору звернутися за судовим захистом свого права. Однак це не звільняє від боргів і може обернутися в майбутньому певними труднощами для позичальника.

Суть позиції ВС однозначна: підстав припиняти саме зобов’язання й іпотеку, якщо пропущений термін позовної давності, немає. Якщо розглядати дане питання з позиції верховенства права, то твердження про те, що «борги потрібно віддавати», цілком з нею корелює. На жаль, в національній правовій й діловій культурі це все ще непопулярна позиція.

Навіть після пропуску позовної давності кредитор може довго «не відпустити» такого боржника. Кредитори намагаються вийти на реструктуризацію заборгованості, продати такий борг самим боржникам з великим дисконтом, і це найбільш вигідна в такій ситуації стратегія.

Однак є і більш агресивні тактики: звернути стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку, якщо іпотечне застереження це дозволяє в конкретному випадку; продати борг третім особам, які впливають на боржника іншими методами спонукання; спробувати переглянути висновки попередніх судових процесів, довівши відсутність пропуску строку позовної давності та інші.

При цьому, якщо держава не захищає права кредитора, він дійсно може діяти агресивно, і в такому випадку для позичальника є ризик фізичного і психологічного тиску з метою виконання зобов’язання.

У такій ситуації позичальникові обов’язково необхідно заручитися якісної правовою допомогою і бути готовим оприлюднити справу.

В даному випадку під «силовим впливом» ми розуміємо, звичайно ж, неправомірні дії з боку кредитора. У такому випадку необхідно ефективно представляти інтереси такого боржника перед правоохоронними органами, тому що від їх позиції буде багато залежати, в тому числі те, дозволять вони кредитору «перейти межу» чи ні. Також поширення інформації про неправомірні дії кредитора приковує до питання увагу громадськості, «покращує» роботу правоохоронних органів, ставить під ризик репутацію кредитора, яка може виявитися йому дорожче, ніж сам борг.

Крім того, навіть якщо кредитор не вимагає повернення боргу, бувають випадки, коли позичальникові треба працювати над його поверненням.

Без дозволу кредитора позичальник не зможе продати або подарувати об’єкт іпотеки. А такий дозвіл можливо отримати тільки в тому випадку, якщо сторони домовляться про реструктуризацію заборгованості. Також такий борг  — негативна кредитна історія, яка стає публічною завдяки відкритим реєстрам.

Такому позичальникові «нормальна» кредитна установа більше гроші в позику не дасть. На практиці цей фактор часто стимулює боржників шукати шляхи вирішення ситуації, коли юридично кредитор забрати борг не може, але саме його формальна наявність гальмує діяльність позичальника. Тоді сторони намагаються знайти компроміс.

Ігор Кравцов, керуючий партнер EVRIS, спеціально для видання «Юридическая практика»