Дискусію на пострадянських теренах про природу діяльності адвоката — це послуги чи допомога — можна віднести до одвічних. Так, за Конституцією України, адвокатура діє задля надання професійної правничої допомоги, та чи суттєво відрізняється договір про надання такої допомоги від договору про надання послуг за цивільним законодавством? Оскільки обидві сторони дискусії наводять рівносильні аргументи, і кожен залишається при своїй думці, у самих дебатах сенсу небагато. Більш важливим є питання, що стосуються практики. Наприклад, оподаткування. У податковому сенсі адвокати просто заробляють гроші, а з гонорарів сплачують податки такі ж самі, як інші особи, що надають послуги. Сьогодні прихильники допомоги апелюють, мовляв, адвокати як самозайняті особи, які провадять незалежну професійну діяльність, не можуть обрати спрощену систему оподаткування, бо не ведуть бізнесу, та, ймовірно, риторика прихильників цієї думки зміниться, коли буде ухвалено закон, що дозволить таку реєстрацію. Чи продовжать адвокати сплачувати до 50 % від заробітку у бюджет тільки тому, що не хочуть асоціюватися з бізнесменами?

Державі, судячи з тенденцій останнього часу, не принципово. «Обирайте систему — сплачуйте податки. А не сплатите — притягнемо до відповідальності» — приблизно так говорять ті, хто розробляє зміни до податкового законодавства.

Клієнту це питання взагалі не зрозуміле. Трансформація суті адвокатської діяльності від допомоги як «сприяння», «підтримки у чому-небудь» до «надання послуг у сфері права» не має жодного практичного змісту для клієнта — того, кому така допомога чи послуги надаються. Окрім одного аспекту. Якщо йдеться про послуги, то чи неварто говорити і про захист прав споживачів?

Як свідчить судова практика —ні.

Так, 19 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, вирішуючи спір між клієнтом і адвокатом про стягнення коштів, сплачених за надання послуг неналежної якості та відшкодування моральної шкоди № 137/2152/16-ц, ухвалив постанову, в якій зазначив таке. Суд погодився з тим, що за своєю суттю договір про надання правової допомоги є договором про надання послуг, згідно з яким (за статтею 901 Цивільного кодексу України) одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Разом із тим ВС зауважив, що спірні правовідносини не регулюються Законом України «Про захист прав споживачів», оскільки відповідач є адвокатом та не є виконавцем робіт і надавачем послуг у розумінні статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів».

Як слідує із тексту цитованої постанови, адвокат може нести цивільну або дисциплінарну відповідальність у разі спричинення шкоди клієнту або неналежного виконання своїх професійних обов’язків перед клієнтом, але це відбувається у межах норм Цивільного кодексу України та Закону «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».

Чинне українське законодавство містить кілька близьких по суті понять, що пов’язані за своєю природою – «професійна правнича допомога», «правова допомога», «правові послуги» тощо.

Це свідчить про недотримання вітчизняним законодавцем термінологічної єдності при прийнятті законів України, що призводить до виникнення проблем під час практичної реалізації зазначених положень.

Якщо подивитись в Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», яким регулюється діяльність адвокатів ми побачимо, що адвокат – це фізична особа, яка здійснює адвокатську діяльність на підставах та в порядку, що передбачені Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». У свою чергу, адвокатська діяльність – це незалежна професійна діяльність адвоката щодо здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Таким чином, адвокат не надає послуги в розумінні, наприклад, Закону України «Про захист прав споживачів», а здійснює адвокатську діяльність, перелік якої зазначений у вищезазначеному спеціалізованому законі України.

Разом з цим, Конституція України передбачає, що кожен має право на правову допомогу, а у деяких випадках, ця допомога надається безоплатно.

Відтак, належним є висновок, що правова допомога за своєю природою це гарантія передбачена Конституцією України, а не послуга в загальному її розумінні.

Тетяна Романченко, старший юрист, спеціально для видання «Український адвокат»