Іпотека – дієвий спосіб забезпечення виконання зобов’язань позичальника у кредитних правовідносинах. Саме за рахунок переданих в іпотеку активів кредитор може погасити заборгованість боржника в разі дефолту останнього.

Але як протидіяти недобросовісним іпотекодавцям, які вдаються до різного роду «креативу» з метою виведення майна з-під іпотеки?

Любомир Мужик, старший юрист EVRIS, розповідає про актуальну практику Верховного Суду та спроби іпотекодавців затягнути процес звернення стягнення іпотекодержателя на майно, передане йому в іпотеку.

Поставити крапку

Рішення ВС у справі № 910/18506/16 нарешті поставить крапку у спробах іпотекодавців затягнути процес звернення стягнення іпотекодержателя на майно, передане йому в іпотеку.

З рішенням погоджуся в цілому, проте не погоджуся з обґрунтуванням. Зазначаючи, що «договори застави/іпотеки укладаються виключно для забезпечення виконання зобов’язань, у даному випадку для забезпечення зобов’язань за кредитним договором, що не є безумовним відчуженням власником свого майна на користь заставодержателя та іпотекодержателя», ВС звузив розуміння «угоди» винятково до дій по відчуженню майна.

У статутах юридичних осіб, як правило, фігурує положення про необхідність згоди загальних зборів господарського товариства на укладання угод, які перевищують певну фіксовану суму або відсоток від загальної вартості майна підприємства. Але такі угоди – це не завжди відчуження. Це може буть оренда або договір зберігання.

Вважаю, що ВС виніс правильне по своїй суті рішення, але висновки, які в ньому відображені, не зовсім співпадають з духом закону.