Суд як правовий інститут покликаний забезпечувати права, свободи та законні інтереси людини, створити необхідні гарантії для їх реалізації та виробити дієвий механізм їх захисту в разі порушення. Основний інструмент досягнення зазначених цілей — здійснення правосуддя. Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що виконання рішення, винесеного будь-яким судом, має розглядатись як невід’ємна частина «судового процесу» для реалізації статті 6 Європейської конвенції з прав людини, якою передбачено виконання судових рішень, що не можуть залишатися невиконаними. Відповідь на питання щодо завершення для особи чи організації акту правосуддя великою мірою залежить від ефективної системи виконання рішень судів, а якщо справа стосується рішень іноземних судів, то й від визнання таких рішень в конкретній державі.

Рішення іноземних та міжнародних комерційних арбітражів можуть визнаватись та виконуватись на території України з двох підстав: таке визнання та виконання передбачено міжнародною угодою, згода на обов’язковість якої надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності.

Визнання рішення іноземного суду означає поширення законної сили рішення іноземного суду на територію України в порядку, встановленому законом.

Виконання ж іноземного рішення означає реалізацію його шляхом застосування до боржника заходів державного примусу у виконавчому провадженні. Основу міжнародно-правового регулювання визнання й виконання арбітражних рішень в Україні становить Конвенція ООН про визнання і приведення у виконання іноземних арбітражних рішень (Нью-Йоркська конвенція).

Україна як учасниця Нью-Йоркської конвенції взяла на себе зобов’язання визнавати арбітражні рішення як обов’язкові й виконувати їх відповідно до своїх національних норм, які не повинні суперечити цій конвенції.

Однак, не буде достатнім керуватись положеннями виключно Нью-Йоркської конвенції при зверненні до українського суду із клопотанням про виконання рішення іноземного суду, оскільки українське процесуальне законодавство в окремих аспектах містить більш широкі вимоги.

Так, Конвенція передбачає, що сторона має надати суду при зверненні з проханням про визнання й примусове виконання: 1) оригінал належним чином засвідченого арбітражного рішення або належним чином засвідчена копія такого; 2) оригінал арбітражної угоди (застереження) або належним чином засвідчена копія такої.

В той час, коли Цивільний процесуальний кодекс України містить ширший перелік документів, що надаються суду:

  • засвідчена в установленому порядку копія рішення іноземного суду, про примусове виконання якого подається клопотання;
  • офіційний документ про те, що рішення іноземного суду набрало законної сили (якщо це не зазначено в самому рішенні);
  • документ, який засвідчує, що сторона, стосовно якої постановлено рішення іноземного суду і яка не брала участі в судовому процесі, була належним чином повідомлена про дату, час і місце розгляду справи;
  • документ, що визначає, в якій частині чи з якого часу рішення іноземного суду підлягає виконанню (якщо воно вже виконувалося раніше);
  • документ, що посвідчує повноваження представника (якщо клопотання подається представником);
  • засвідчений відповідно до законодавства переклад перелічених документів українською мовою або мовою, передбаченою міжнародними договорами України.

Разом з тим, як Конвенція, так і національне законодавство встановлюють наступні вимоги до змісту клопотання про виконання рішення іноземного суду:

  • ім’я (найменування) особи, що подає клопотання, зазначення її місця проживання (перебування) або місцезнаходження;
  • ім’я (найменування) боржника, зазначення його місця проживання (перебування), його місцезнаходження чи місцезнаходження його майна в Україні;
  • мотиви подання клопотання.

Таке розширення переліку національним законодавством формально може видаватись порушенням вимог Конвенції, з огляду на виключність переліку документів, що додаються до клопотання про виконання рішення іноземного суду. Разом з цим, Конвенцією передбачено, що кожна договірна держава визнає і приводить до виконання арбітражні рішення згідно з процесуальними нормами тієї території, де запитується визнання і приведення у виконання цих рішень, на умовах, викладених у статтях Конвенції. Тому, навряд встановлення додаткових вимог національним законодавством, не заперечуючи наявні в Конвенції, можна назвати порушенням вимог Конвенції.

Окремо слід виділити вимогу подання разом з клопотанням документу, який засвідчує, що сторона, стосовно якої постановлено рішення іноземного суду і яка не брала участі в судовому процесі, була належним чином повідомлена про дату, час і місце розгляду справи.

Очевидно, належність повідомлення про дату, час і місце розгляду справи, буде оцінюватись українським судом з огляду на вимоги до такого повідомлення за законодавством країни, судом котрої було винесено рішення. Тому кредитору, що має намір виконати рішення в Україні, або принаймні має справу з українським контрагентом, рекомендовано заздалегідь підготувати такий документ.

Якщо клопотання оформлено належним чином та подане з усіма переліченими вище документами, то суд у п’ятиденний строк із дня надходження такого клопотання повідомляє боржника та надає останньому 1 місяць для подання заперечення. Після одержання від боржника заперечення чи відмови від подання заперечення, або зі спливом місячного строку, у випадку мовчання боржника, суд постановляє ухвалу про дату час та місце судового розгляду клопотання, про що сторони повідомляються не пізніше, ніж за десять днів до дати розгляду.

За результатом розгляду клопотання у відкритому засіданні, суд постановляє ухвалу про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду або про відмову у задоволенні клопотання з цього питання.

На перший погляд, процедура виглядає досить простою та не повинна тривати довше двох місяців. Однак, як показує практика, існує безліч способів «затягнути» процес.

Так, стороною може бути подано клопотання про перенесення розгляду судом клопотання про виконання рішення іноземного суду. Більш того, закон не містить обмежень стосовно допустимої кількості перенесення розгляду, що може створювати поле для процесуальних зловживань у формі затягування процесу.

Аналіз практики свідчить, що середній строк від направлення клопотання на розгляд до прийняття компетентним судом рішення по суті складає шість місяців.

Значне відтермінування фактичного виконання судового рішення може бути використане недобросовісним боржником для виведення активів, чи іншого способу уникнення сплати боргу, що фактично унеможливлює задоволення вже визнаних в судовому порядку вимог кредитора.

З метою захисту від такого роду потенційних порушень прав кредитора, законом передбачено можливість застосування заходів забезпечення позову в межах проваджень щодо визнання та виконання рішень іноземних судів та міжнародних арбітражів. Захід забезпечення позову являє собою тимчасове обмеження суб’єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов’язаних з ним інших осіб з метою забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника).

Використання такого інструменту можливе як до звернення до суду із клопотанням про виконання рішення іноземного суду, так і на будь-якій стадії судового розгляду.

Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд, доведеність існування потенційної загрози невиконання судового рішення, а також збалансованість інтересів сторін, та інших учасників судового процесу з урахуванням принципу співмірності. Співмірність передбачає співвіднесення судом негативних наслідків від вжиття заходів до забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, та майнових наслідків заборони вчиняти певні дії.

Тому заявник, в заяві про забезпечення повинен обґрунтувати чіткі мотиви та невідкладну необхідність забезпечення позову, довести серйозність та реальність ризиків настання подій чи вчинення боржником дій, що можуть утруднити чи унеможливити виконання судового акту.

Заявнику слід також звертати увагу на підстави відмови в задоволенні клопотання про виконання рішення іноземного суду, серед яких не набрання рішенням законної сили, неналежне повідомлення іншої сторони про судовий процес, порушення критерію виключної компетенції українського судочинства, наявність рішення українського суду щодо аналогічного спору між тими ж сторонами, пропуску строку на звернення рішення іноземного суду до виконання, загроза інтересам України.

Проблемним аспектом для іноземного заявника може бути невичерпність переліку підстав для відмови у задоволенні клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду. Разом з цим, хоча перелік і не вичерпний, передбачено, що така підстава має бути закріплена в законі України, тобто не віднесена на розсуд суду, а отже не є довільною.

На підставі рішення іноземного суду та ухвали про надання дозволу на його примусове виконання, що набрала законної сили, суд видає виконавчий лист, який пред’являється для виконання. Надалі державною  виконавчою службою чи приватним виконавцем (на вибір заявника) рішення виконується безпосередньо, що є завершальним етапом процедури визнання та виконання рішень іноземних судів.

З наведеного слідує, що юридичний клімат, зокрема у сфері визнання та виконання рішень іноземних судів, з кожним роком покращується, а судова практика свідчить про клопотань про виконання рішення іноземного суду. Разом з тим, ключовою передумовою позитивного результату заявником є підтримка професійного фахівця зі знаннями українського законодавства та практикою звернення до українських судів. І хоча стверджувати про відсутність проблемних чи неоднозначних аспектів правового регулювання визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні поки рано, однак можна сміливо називати динаміку розвитку судової практики та реформування закону в напрямку захисту інтересів учасників проваджень щодо виконання рішень іноземних судів в Україні позитивною.

Ігор Кравцов, керуючий партнер, керівник практики вирішення спорів, Вікторія Корнеюк, молодший юрист, спеціально для видання «Юридична газета»